Батьківський експеримент: життя без крику на дітей

0

Батькам далеко не завжди вдається контролювати свої емоції і, на жаль, часто вони вважають, що у них просто немає іншого виходу, крім як переходити на крик. Інакше діти їх не чують і не сприймають їх вимоги всерйоз.

Якщо розмова з дітьми часто відбувається на підвищених тонах, грубо і надто емоційно, то це позначається негативно на всій родині. Але в першу чергу страждають діти, які вчаться відповідати агресією на агресію, відчувають себе пригнічено і невпевнено.

Батьківський гнів, виражений за допомогою крику, психологи вважають вербальним насильством. При цьому більшість батьків відзначає, що їх крики рідко призводять до потрібного їм результату. Найчастіше цей метод неефективний і несе з собою для дитини різного виду психологічні проблеми. Тому батькам, які хочуть виховати здорових і щасливих дітей, доводиться боротися зі своєю шкідливою звичкою домагатися слухняності підвищеним голосом. Так вчинила письменниця і блогер Христина Антус, коли зізналася сама собі, що її крик не має ніякого сенсу. Діти продовжують робити своє. Вона вирішила відмовитися від цього виховного методу на тиждень. І ось що з цього вийшло.

Як я перестала кричати на дітей

Я не хочу критикувати чиї б то не було методи виховання. Зізнаюся: я кричала на дітей з різних причин. Коли моє терпіння “тріщить”, я кричу. І від цього погано всім. І треба з цим щось робити. Я вирішила не кричати тиждень і подивитися, що вийде. А вийшло наступне.

1. Коли я залишалася спокійною, діти мене слухали. Спочатку, звичайно, вони були здивовані. Я теж. Вони озиралися в пошуках прихованої камери, думаючи, що їх розігрують. І диво – вони розуміли, що я від них хочу, без крику!

2. Я багато говорила сама з собою. Через мої власні заборони на крик я трохи дуріла. Займалася домашніми справами, бурмочучи собі під ніс все, що думала, наприклад, що в цьому будинку ніхто ніколи не навчиться самостійно одягати взуття, і що не можна витримати, коли людина не може за 15 хвилин взутися, що якщо щось трапиться (потоп , землетрус, атака зомбі), ми всі загинемо, бо дехто не може швидко засунути ноги в черевики.

3. Ніхто не вередував, коли я попросила прибрати іграшки. Можливо, це траплялося тому, що вени не пульсували загрозливо на моєму лобі, віщуючи вселенський катаклізм.

4. Відбулася конверсія моїх криків в дикі танці і дивні звуки. Коли я відчувала, що готова закричати, я починала скакати по кімнаті, як божевільна, діти ж спантеличено вслухалися в незрозумілі звуки, що видаються мною.

5. Вони пробачали мені невдачі. «Нічого, мамо, все в порядку. Ти в потім просто скажи нормальним голосом!»- говорили вони. Ніхто не володіє такою здатністю до пробачення, як маленькі діти.

6. Я часто і глибоко дихала. Я так натренувала глибоке дихання, що, мабуть, запросто можу взяти участь в олімпійських запливах.

7. Я поставила себе на їх рівень. Коли я відчувала, що ось-ось заволаю, я опускалася на коліна, пильно дивилася їм в очі і пояснювала, що від них хочу. Вони говорили, що очі у мене карі, а на носі – веснянки.

8. Я багато рахувала. Порахувати до 10. Порахувати до 20. Часто діти рахували разом зі мною, пританцьовуючи. Рахувала я тихо і загрозливо, як божевільний вчений, який задумав щось диявольське. Рахувала, поки були сили або поки не відбувалося щось, що нас всіх відволікало.

9. Я виходила з кімнати. Іноді мені було просто необхідно сховатися в темній звуконепроникній комірчині і привести свої почуття в порядок.

10. Ми з дітьми стали ближчими один до одного. Так, саме так. Нікому не подобається сидіти поруч з вогнедихаючим драконом.

Не кричати – це моя постійна внутрішня робота, в якій я роблю успіхи. Кожен день я намагаюся пам’ятати, що моя манера спілкування сприймається і засвоюється дітьми як «нормальна». Крик набагато менш продуктивний для моєї сім’ї, ніж просто мовчання. Ми всі вчимося відповідати, а не просто реагувати. Взуття все одно вони надягають страшно повільно.